Що для мене війна?

27.02.2022

Відчувати фізичний страх. Всередині я наче спокійний, без істерики та паніки, але тіло видає мене калатанням серця та тремором долоней. З ранку заспокійливе, ввечері червоне сухе.

Відчувати лють. Ні, в мене немає ненависті, як у багатьох моїх друзів, яких я чудово розумію. Я роззлючений. Пекельно роззлючений на цю війну, біль, смерть навколо.

Розриватися між лютою злістю та необхідністю виконувати свої професійні обов’язки та зобов’язання.

Не розуміти який сьогодні день, але точно знати, що вже четвертий.

Починати ранок з переклички з усіма моїми співробітниками у окремому чатику. Хто куди доїхав, як спалося, біля кого прилетіло. Бачити, як люди тримаються та підтримують одне одного.

Постійно запитувати як почуваються друзі та близькі. Подумки обіймати та тримати за руку кожного, кому це потрібно. Здається, всіх.

Дивитися в оченята своєму собаці, який щиро не розуміє чому ми не гуляємо як раніше, а лише несміливо виходимо на вулицю, щоб зробити справи та подихати повітрям просто на галявині перед будинком. Ні, маленька, ти тут ні до чого, просто у нас комендантська година та повітряна тривога... Обіймати її та заспокоювати.

Беззупинно, маніакально гортати стрічку новин та відкривати нові дописи у перевірених каналах з надією побачити перші повідомлення про перемогу. Радіти оприлюдненій статистиці втрат ворога та журитися за кожним загиблим героєм.

Пишатися Президентом Україні та нинішньою владою. Ні, я не голосував за Зеленського, але бачу зараз його мужність, хоробрість, міць, відкритість та впевненість у своїх діях. Після нашої перемоги його сталевим яйцям треба буде поставити пам’ятник на Майдані Незалежності.

Використовувати слово «тварюки» частіше, ніж «як ти?» чи «тримайся». І знову відчувати лють.

Почути, як десь дуже близько від мого будинку з диким ревінням пролітає та сама ракета, яка за лічені секунди влучить у багатоповерхівку. Дізнатися, що на кілька поверхів вище місця потрапляння живе моя одногрупниця по бізнес-школі, яка у той час була дома зі своїми діточками.

Не знати, як висловити їй слова підтримки, але пообіцяти, що ті тварюки болісно здохнуть. І знову, і знову відчувати пекельну лють.

З сумною посмішкою читати слова підтримки та пробачення за дії їх навіженого діда від моїх друзів та знайомих з сусідньої країни. Ну хоч так...

Скидати гроші на рахунок Міністерства оборони. Збирати вдома та віддавати все, що може знадобитися для виготовлення «смаколиків», якими зістрічають кожну тварюку, яка зі зброєю без запрошення дихає українським повітрям.

Щиро вірити, що ми неодмінно переможемо. Бо за нами правда. Бо українці — це мирна нація, яка боронить свою землю, свою історію, свою свободу.